ХЛІБ – ЦЕ СИЛА І МОГУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ

Якось при розмові з Михайлом Петровичем Котом, заступником голови правління Міжнародного Центру впровадження програм ЮНЕСКО, поділилася своїми враженнями від Народного музею хліба Покрови Пресвятої Богородиці, що знаходиться в стінах Львівського автодорожнього коледжу (вул. Пасічна). Це було за місяць до свята Покрови. Чи я так цікаво про цей музей розповідала, чи, можливо, сам Михайло Петрович вже давно побував у таких закладах, але він загорівся провідати саме цей музей. Я узгодила зустріч з завідуючою музею. І ось ми тут.

Це був осінній золотий святковий день. Барвисте царство. Біля коледжу людно. Під ногами у нас шаруділо різнобарвне листя, розстилаючи всюди строкатим килимом. Вітер-пустунець не заставив себе чекати. Він радів приходу нових гостей і золотим дощем посипав нам на голови різблені листочки. А поруч тремтіли червоними монетками листя осики. Крізь крони дерев пробивався боязкий сонячний промінь.
Такими ж листочками, потім ми замітили, була вкрита і підлога музею, щоб зберегти запах осені. Гарно придумано.
Нас зустріла щиро і радісно завідуюча музею Руслана Богданівна Сидоряк, викладач біології І екології коледжу зі студентами, які, святково одягнені, з веселими обличчями піднесли на вишитому рушникові чудовий, духмяний великий коровай. Михайло Петрович не чекав такої зустрічі і зніяковів. Це було щось неймовірне! Я стояла і мені хотілося плакати. Так, плакати. Бо в наш час – це рідкість такі зустрічі. Особливо, коли тебе зустрічають діти у вишитих сорочках, коли тебе чекають, коли блукають по тобі їхні питливі очі. А колись і я була такою. Ось і сльози зацікавилися тим моментом і почали навипередки просуватися на обличчя. Такі хвилини завжди розслабляють людей. А, може, це мій вік спрацював? Не будемо більше про це. Зустріч чудова!!!

 

З перших хвилин нашого перебування в музеї ми вже були зачаровані гостинністю і увагою Руслана Богданівна, перш, ніж провести нас в музей, зупинилася перед портретом свого покійного батька і сказала, що отримала цей музей у спадщину від нього, заслуженого вчителя України. Він стільки років збирав експонати і тепер музей на її відповідальності. Сльози справжньої любові доньки до батька блистіли кришталем в її очах.

– Чи знаєте ви, як пахне пшениця? – запитала нас Руслана Богданівна.
– Давайте помовчимо хвилинку і відчуємо цей запах… Це пахне хліб. Хліб – маленька зернинка, що нагадує новонароджене дитя в сповитку. Так із зернятка починається колосок, а з нього безмежний хлібний лан. Хліб – це честь, рука допомоги, сила, могутність держави, святість. Хліб – це життя. Він вічний, як мати, як Україна. І наш стяг – пшениця у полях під голубим склепінням неба.
Руслана Богданівна так швидко і щиро ввійшла в роль екскурсовода, що ми були приємно здивовані, оцінюючи потік її інформації: як робилося перше тісто, побачили інструменти для збирання і обробки зерна (плужки, сіялки, віялки, жорна). Тут багато взірців хліба з різних країн світу. А ще цікава розповідь, звідки пішла назва Бородинський хліб, що таке «космічний хліб» і як його готують для космонавтів.
А які тут печі! Як цікаво дивитися на все, що колись робилося своїми руками. Я стояла і згадувала свою бабусю. Адже ж у неї я колись малою дитиною спала на такій печі. Та ще потрібно було завоювати це місце.
Музей має багато тематичних розділів, де представлено основні етапи розвитку хліборобства і хлібопекарства, показано річний цикл хліборобської роботи українських селян, традиції використання зерна та хліба в українському побуті, народних звичаях і обрядах календарного та родинного циклів. Тут відведена кімната трагічним періодам історії громадянської війни і Голодомору, Великій Вітчизняній війні.
Коли мої очі зупинилися на короваях зі всіх куточків України, я не могла зробити вже жодного кроку. А Михайло Петрович – тим більше. Його цікавило майже все. Руслана Богданівна тільки встигала відповідати на його питання. Бо, дійсно, музей заслуговує великої уваги. Тут можна цілими днями проводити час і не надивуєшся і не надивишся. Вишиванки і всіляке мистецтво ручної роботи вщент вибило нас з колії. Я відкрила рота і застигла на півслові. Тут стільки всього!

Яка ж це кропітка праця! Тримати чистоту приміщення, стан експонатів, провітрювання, поповнення експонатів і пошук – це потрібно стільки часу! Тут вже не витримав Михайло Петрович:
– Руслана Богданівна! Та вам самій потрібно дати велику нагороду! Як Ви поєднуєте і викладання, і музей, і художня самодіяльність, і господарство в своєму домі? Ви великий патріот свого коледжу. Я здивований і задоволений побаченим. Дякуючи Ангеліні Дем’янівні, я придбав ще одну перлину у м. Львові. Будемо на зв’язку з Вами і працювати.

Після музею нас ласкаво запросили в аудиторію: заступник директора коледжу з навчальної роботи Вікторія Іванівна Телюк і завідувач дорожньо-механічного відділення Чучман Ольга Ярославівна, де було обговорено багато питань з приводу сумісної праці.

Думаю, що після нашої зустрічі студенти коледжу поповнять наші ряди обдарованої молоді Міжнародної Академії літератури і журналістики.
В дарунок для нас на вспомин про зустріч студенти коледжу дали маленький концерт, вручили квіти.

Пройшло майже дві неділі після нашого візиту до коледжу, а все чудове бачене перед очима. Особливо, коли сідаю за стіл і беру окраєць хліба.

Ангеліна Оборіна – член Національної спілки журналістів України, Академік і проректор МАЛіЖ, поетеса, полковник Західних Козацьких Військ України